неділя, 26 квітня 2015 р.

Михайло Коцюбинський



            Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Мати, Гликерыя Максимывна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу. Освіту Михайло здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876), де був дуже старанним учнем та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880). З гумором згадував письменник подію, яка мала значний вплив на його подальше життя. В 12 років він закохався в 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати знаменитим. Почав багато читати. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на письменника таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником.

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза.

З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях.

На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю.

За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П'ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”.

На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві. Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела. У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).

"Тіні  забутих предків"
Х/ф кіностуді ім. О.Довженка 1964р.

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”.

Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття. Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

середа, 22 квітня 2015 р.

Мігель де Сервантес Сааведра


Мігель де Сервантес Сааведра
(1547-1616)

Іспанський письменник Мігель де Сервантес Сааведра народився в Алькала-де-Енарес (провінція Мадрид). Його батько, Родриго де Сервантес, був скромним хірургом. Числення родина постійно жила в бідності, яка не залишала майбутнього письменника протягом усього його сумного життя. Дуже мало відомо про його дитинство.

Навчався Сервантес, ймовірно, уривками і до ученого ступеня справа не дійшла. Не знайшовши засобів до існування в Іспанії, він вирушив до Італії і у 1570 році вступив на службу до кардинала Дж. Аквавіви.

У1571 році числився солдатом морської експедиції, яку іспанський король, папа і сеньйори Венеції готували проти турків. Сервантес брав участь у боях біля Лепанто. Одна з отриманих ран скалічила йому руку. Він вирушив на Сицилію лікуватися і залишився в південній Італії до 1575 року. Коли вирішив повернутися в Іспанію, корабель, на якому він плив, був захоплений турецькими піратами. Сервантес був відвезений в Алжир, де пробув до 1580 року. Зрештою на гроші, зібрані родиною Сервантеса, його викупили монахи-тринітарії.

У1585році Сервантес став комісаром по закупівлі пшениці, ячменю і маслинової олії в Андалузії для «Непереможної Армади» Філіпа II. Ця нічим не приваблива робота була до того ж невдячна і небезпечна. Два рази Сервантесові довелося реквізувати пшеницю, що належала духівництву. І хоча він виконував наказ короля, його відлучили від церкви. На довершення нещасть він потрапив під суд, а потім у в'язницю, оскільки в його звітах виявили порушення. Ще одне розчарування принесло безуспішне клопотання про посаду в американських колоніях Іспанії в 1590 році.

Вважається, що під час одного з тюремних ув'язнень (1592,1597 чи 1602 роках) Сервантес почав свою безсмертне творіння.

З 1608 року він постійно жив у Мадриді і цілком присвятив себе написанню і публікації книг. В останні роки життя він мав засоби до існування головним чином завдяки пенсіям від графа Лемоса й архієпископа Толедо. Помер Сервантес у Мадриді 23 квітня 1616 році.

Наведені факти дають лише фрагментарне і приблизне уявлення про життя Сервантеса, але зрештою, найбільшими подіями в ньому і: гали твори, що принесли йому безсмертя. Через шістнадцять років після публікації шкільних віршів з'явилася перша частина «Галатеї» (1-а primera parte dela Galatea, 1585), пасторальний роман у дусі Діани X. Монтемайора (1559). Його зміст становить мінливість любові ідеалізованих пастухів і пастушок.

У 1605 році була опублікована перша частина «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота з Ламанчі». У1615 році, зарік до смерті, з'явилася фуга частина. У 1613 році вийшли «Повчальні новели». У 1614 році була надрукована «Подорож на Парнас». «Мандрівки Персилеса і Сигизмунди» були опубліковані посмертно в 1617 році. Сервантес згадує також назви декількох творів, що до нас не дійшли, — друга частина Галатеї», «Тижня в саду», «Обман очей» і інші.

Найбільший твір Сервантеса — єдина у своєму роді книга «Дон К і «от». Стисло її зміст зводиться до того, що ідальго Алонсо Кіхана, начитавшись книг про лицарство, повірив, що усе в них правда. І сам вирішив стати мандрівним лицарем. Він бере ім'я Дон Кіхота з Ламанчі й у супроводі селянина Санчо Панси, що служить йому зброєносцем, відправляється на пошуки пригод.



вівторок, 21 квітня 2015 р.

Ґренджа-Донський Василь Степанович

Ґренджа-Донський 
Василь Степанович

Народився 24 квітня 1897 року на Закарпатті у Воловому (нині Міжгір'я, за Австро-Угорщини Марамороського комітату) у типовій верховинській родині. По закінченні народної школи у Воловому, Василь Ґренджа не зміг далі вчитися, бо батько застудився на лісорозробках і відтоді все життя тяжко хворів, не маючи грошей на навчання сина. Ще підлітком працював помічником дяка. У 1912 р. перейшов працювати листоношею за харч і притулок в коморі контори. У вільні від праці хвилини займався самоосвітою і склав іспити за повний курс тогочасної школи, вивчив угорську мову. Був призваний в армію, і тяжко поранений на фронтах Першої світової війни, лікувався уБудапешті, знов воював і як офіцер брав участь в Угорській революції. Під час лікування, самостійно навчаючись, склав іспити за два курси Торговельної академії, а по війні — й за третій, останній.


Все життя, за винятком короткого періоду Карпатської України, працював фінансистом. Спочатку у Будапешті, потім в Ужгороді у Подкарпатському банку, де працював аж до осені 1938-го. З осені 1938 р. по 16 березня1939 р. був діячем Карпатської України, редактор «Урядового Вісника Правительства Карпатської України». Після її окупації Угорщиною був тяжко катований в тюрмі та концтаборах. Коли ж під осінь 1939-го вдалося втекти від переслідувань угорського режиму в Братиславу, де працював бухгалтером. Подіям, 1938-39 років, пов'язаним з розбудовою Карпатської України, він присвятив книгу спогадів «Щастя і горе Карпатської України»

Василь Ґренджа-Донський — автор збірок поезій, історичних драм, повістей, мемуарів. 
Помер 25 листопада 1974 р. у Братиславі (Словаччина).

Твори
Автор поетичних збірок «Квіти з терням» (1923), «Золоті ключі» (1923), «Шляхом терновим» (1924), «Китиця квіток» (1925), «Тернові квіти полонин» (1928), «Тобі, рідний краю» (1936), «За гратами» (1939), «Місячні груні» (1969); прозових творів «Оповідання з закарпатських полонин», «Немає набоїв» (1930), «Ілько Липей — карпатський розбійник» (Львів, 1936); збірки вибраних творів «Шляхом терновим» (Пряшів,1964; К., 1972); драматичних поем «Зруб» (1948), «Русалка» (1945; Пряшів, 1968); «Спогадів» (1966).

неділя, 19 квітня 2015 р.

ДЖОРДЖ НОЕЛ ГОРДОН БАЙРОН


ДЖОРДЖ НОЕЛ ГОРДОН БАЙРОН 

(1788- 1824) 


Відео біографія.

           Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько "Mad Jack"), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 році по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток - Ньюстедське абатство. У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році - до Кембриджського університету. 
           У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів ("Fugitive Pieces"), які, за порадою друга, який вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці "Години дозвілля", яка побачила світ у червні 1807 року. 
У січні 1808 року на сторінках впливового "Единбурзького огляду" була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, вказав на те, що вони: незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу й свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з використанням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового замку ("Прощання з Ньюстедом") було щось від вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів - від властивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтичних любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура. 
              У 1812-1813 роках Байрон здійснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко "набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор" ("Щоденник", 14 листопада 1813 року). Було написано ним кілька гострих політичних віршів - відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього. 
Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у "Чайльд-Гарольді" новий жанр лисичанської поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього, романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами, у тому числі й російською: "Гяур" (1813), "Абідоська наречена" (1813), "Корсар" (1814), "Лара" (1826), "Облога Коринфа" (1816), "Паризіна" (1816). 
У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію "байронізм". 
        Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об'єднаних особистістю Наполеона. Спочатку в зв'язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день пишеться велика "Ода Наполеону Бонапартові". Роком пізніше він пише також такі твори: "На втечу Напалеона з острова Ельби", "Ода з французького", "Зірка Почесного легіону", "Прощання Наполеона". 
           У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819р.). Переслідуваний за свої зв'язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї. 
           Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дав себе взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в непатріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету - у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш - "Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років". Ці вірші написані вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на древній землі улюбленої ним Еллади, він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади. 
      Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет тієї епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї - поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили увесь європейський світ при звістці про смерть Байрона, дуже зрозумілі: цієї смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, йому важко відшукати щось подібне у всій світовій історії. 
      Байрон назавжди залишиться в художній пам'яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину. 


вівторок, 14 квітня 2015 р.

Зі скарбниці світової літератури...



Ґастон Луї Альфред Леру (6 травня 1868 — 15 квітня 1927) народився у Парижі, син Домініка Альфреда Леру (Dominique Alfred Leroux) багатого громадського підрядника і Марі Бідо (Marie Bidault). Виріс в Сен-Валері-ан-Ко, Нормандія, де його дідусь був власником суднобудівельної компанії. Протягом навчання в школі писав історії в стилі Олександра Дюма та Віктора Гюго. Через батька Ґастон залишив свої плани стати письменником і поїхав у Париж вивчати право. Отримав ступінь в 1889 році. Після смерті батька він успадкував майже мільйон франків, більшість з яких витратив на випивку та азартні ігри. Працював театральним критиком та репортером для L'Écho de Paris. Наприкінці 1890 року став судовим кореспондентом. Справа Дрейфуса була одним з йього завдань. Між 1894 і 1906 роками Леру багато подорожує по різних країнах Європи, Африки та Азії.
Одружився з Марі Лефранк (Marie Lefranc). Після її смерті у 1917 році одружився із своєю коханкою Jeanne Cayatte, з якою мав двох позашлюбних дітей.


З 1909 року Леру повністю присвятив себе письму, фокусуючись на п'єсах, містичних популярних романах та детективах. Ґастон Леру помер 15 квітня 1927 року в Ніці від інфекції сечового тракту.

Привид Опери (The Phantom of the Opera, 2004) - презентація

Твори
Привид Опери
Подвійне життя Теофраста Лонге (La Double Vie de Théophraste Longuet, 1904)
Таємниця жовтої кімнати (Le Mystère de la chambre jaune, 1907)
Парфум дами в чорному (Le Parfum de la dame en noir, 1908)
Людина, яка бачила диявола (L’Homme qui a vu le diable, 1908)
Закляте крісло (Le Fauteuil hanté, 1909)
Привид Опери (Le Fantôme de l'Opéra, 1910)
Людина вночі (Un homme dans la nuit, 1910)
Королева Саббату (La Reine du Sabbat, 1910)
Balaoo (1912)
Дружина сонця (L’Épouse du soleil, 1912)
Рультабій у Царя (Rouletabille chez le Tsar, 1912)
Перші пригоди Шері-Бібі (Premières Aventures De Chéri-bibi, 1913)
Чорний замок (Rouletabille à la guerre: Le Château noir, 1914)
Дивна доля Рультабія (Rouletabille à la guerre: Les Étranges noces de Rouletabille, 1914)
Confitou (1916)
La Colonne Infernale (1916)
L’Homme qui revient de loin (1916)
Рультабій у Круппа (Rouletabille chez Krupp, 1917)
Капітан Хакс (Le Capitaine Hyx, 1917)
La Bataille invisible (1917)
Нові пригоди Шері-Бібі (Nouvelles aventures de Chéri-Bibi, 1919)
Le Cœur cambriolé (1920)
Tue-la-mort (1920)
Le Sept de trèfle (1921)
Le Crime de Rouletabille (1921)
Рультабій у циган (Rouletabille chez les Bohémiens, 1922)
Закровавлена лялька (La Poupée sanglante, 1923)
Машина вбивст (La Machine à assassiner, 1923)
Les Ténébreuses (1924)
La Farouche aventure (1924)
Le Fils de trois pères (Mardi-gras) (1925)
L’Auberge épouvantable (1925)
Державний переворот Шері-Бебі (Le Coup d'État de Chéri-Bibi, 1925)
La Mansarde en or (1925)
Les Mohicans de Babel (1926)
Mister Flow (1927)
Les Chasseurs de danses (1927)




вівторок, 7 квітня 2015 р.

Командою "Романтики", що є учасниками веб-квесту  "Пурпурові вітрила", випущено бук-трейлер та презентацію за умовами конкурсу.

Бук-трейлер "Останній листок"

Презентація "Життя і творчість А.де Сент-Екзюпері"


пʼятниця, 3 квітня 2015 р.

Олесь Гончар

Олесь Терентійович
Гончар

        Народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

          Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

          1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п’ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

           Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменникназве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

         Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

           Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.
Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з’явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

         Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творівписьменника.

        Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Помер письменник 14 липня 1995р.

четвер, 2 квітня 2015 р.

Міжнародний день дитячої книги - відзначається щороку в день народження великого казкаря Ганса Крістіана Андерсена.
                 Ганс (Ханс) Крістіан Андерсен 
(1805-1875) 
- датський письменник і поет, автор всесвітньо відомих казок для дітей і дорослих: «Гидке Каченя», «Нове плаття короля», «Тінь», «Принцеса на горошині».

                  Ганс-Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 р. в Оденсе на датському острові Фюн. Батько Андерсена був бідним башмачник, мати Ганна Марі Андерсдаттер була прачкою з бідної сім'ї, їй доводилося в дитинстві просити подаяння, вона була похована на кладовищі для бідних. У Данії існує легенда про королівське походження Андерсена, оскільки в ранній біографії Андерсен писав, що в дитинстві грав з принцом Фрітсом, згодом - королем Фредеріком VII, і у нього не було друзів серед вуличних хлопчиськ - тільки принц. Дружба Андерсена з принцом Фрітсом, згідно фантазії Андерсена, продовжувалася і в дорослому віці, до самої смерті останнього. Після смерті Фрітса, за винятком родичів, один лише Андерсен був допущений до труни покійного. Причиною цієї фантазії з'явилися розповіді батька хлопчика, що він родич короля. З дитинства майбутній письменник виявляв схильність до мріянню і письменництва, часто влаштовував імпровізовані домашні спектаклі, що викликали сміх і глузування дітей. У 1816 р. батько Андерсена помер, і хлопчикові довелося працювати заради прожитку. Він був підмайстром спершу у ткача, потім у кравця. Потім Андерсен працював на сигаретної фабриці. У ранньому дитинстві Ханс Крістіан був замкнутою дитиною з великими блакитними очима, який сидів у кутку і грав в свою улюблену гру - ляльковий театр. Це єдине своє заняття він зберіг і в юності.


             У віці 14 років Андерсен поїхав в Копенгаген, мати відпустила його, так як сподівалася, що він побуде там трохи і повернеться. Коли вона запитала причину, по якій він їде, залишаючи її і будинок, юний Андерсен негайно відповів: «Щоб стати знаменитим!» Він поїхав з метою влаштуватися на роботу в театр, мотивуючи це своєю любов'ю до всього того, що з ним пов'язано. Він отримав гроші за рекомендаційного листа полковника, в сім'ї якого він влаштовував у дитинстві свої спектаклі. Протягом року життя в Копенгагені він намагався потрапити в театр. Спершу він прийшов додому до відомої співачки і, від хвилювання заливаючись сльозами, просив її влаштувати його в театр. Вона, щоб тільки відв'язатися від настирливого дивного довготелесого підлітка, обіцяла все влаштувати, але, звичайно, не виконала своєї обіцянки. Набагато пізніше вона скаже Андерсену, що просто прийняла тоді його за божевільного.


              Ханс Крістіан був довгов'язим підлітком з видовженими і тонкими кінцівками, шиєю і таким же довгим носом, він був квінтесенцією гидким каченям. Але завдяки його приємному голосу і його прохань, а також з жалю, Ганс Крістіан, незважаючи на неефектно зовнішність, був прийнятий в Королівський театр, де грав другорядні ролі. Його все менше і менше задіяли, а потім почалася вікова ломка голосу, і він був звільнений. Андерсен тим часом склав п'єсу в 5-ти актах і написав листа королю, переконавши дати гроші на її видання. В цю книгу входили також вірші. Ханс Христіан подбав про рекламу і дав анонс у газеті. Книга була надрукована, але ніхто її не купував, вона пішла на обгортку. Він не втрачав надії і поніс свою книгу в театр, щоб за п'єсою був поставлений спектакль. Йому було відмовлено з формулюванням «зважаючи на повну відсутність досвіду у автора». Але йому запропонували вчитися через доброго до нього відношення, бачачи його бажання.


             Поспівчувати бідному і чутливого хлопчика люди клопотали перед королем Данії Фредеріком VI, який дозволив вчитися в школі в містечку Слагелсе, а потім в іншій школі в Ельсінорі за рахунок скарбниці. Це означало, що більше не потрібно буде думати про шматок хліба, про те, як прожити далі. Учні в школі були на 6 років молодше Андерсена. Він згодом згадував про роки навчання в школі як про найпохмурішою порі свого життя, через те що він піддавався суворій критиці ректора навчального закладу і болісно переживав з цього приводу до кінця своїх днів - він бачив ректора в кошмарних снах. У 1827 році Андерсен завершив навчання. До кінця життя він робив на листі безліч граматичних помилок - Андерсен так і не здолав грамоти.

              У 1872 році Андерсен впав з ліжка, сильно побився і більше вже не оговтався від травм, хоча прожив ще три роки. Він помер 4 серпня 1875 і похований на кладовищі Ассістенс («Assistens») в Копенгагені.

М/Ф"Снігова королева"

            Наша школа приєдналася до районного веб-квесту знавців світової літератури "Пурпурові вітрила", що стартував 01 квітня та триватиме до 08 квітня.
            Команда "Романтики" у складі: Капітана команди Мосузенка Вадима, Кличко Лізи, Пономаренко Вікторії, Булата Богдана, Тарасенка Максима та Цирфи Сергія прийняли участь у перших конкурсах веб-квесту.

середа, 1 квітня 2015 р.

День народження М.В.Гоголя...


Гоголь

Микола Васильович
          Народився Микола Васильович Гоголь 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого...» «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..» «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу». Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М.Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак. У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву. Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М.Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої... Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.). Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «...вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене». З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова 21 лютого 1852 року.

Рекомендуємо переглянути:

          
                  "Обличчя української історії: Микола Гоголь          
 "Вечори на хуторі поблизу Диканьки"
1961р.